Сад душі

Кожна нова хвиля - а летіли вони одна за одною, кидали мене увесь час додолу. Ї щораз, то сильніше, бо я ріс, наливався силою духа та тіла, і вже міг піднятися понад ті хвилі, сміючись їм у вічі. Я був певен своїх сил, завжди знав, що у вирішальну мить мені їх не забракне, а навпаки, стане за двох. .Я знав, що хотів, заради того і боровся. Боровся успішно. Всяке діло рано чи пізно давалося мені, і я від того був щасливи. Був щасливий, бо любив. Ї мав взаємність. Мабуть. Хм, мабуть - це вже зараз мабуть - тоді поза усіляким сумнівом навзаєм. Боровся, кохав, був згустком енергії - випромінював і поглинав, будував свій корабель для захисту від тих хвиль. Ї от… Ї от одного разу ця енергія зникла - зникла любов. Той згусток зотлів а заразом із ним помер і я. Серед живих. Отак і вештаюся без діла із мертвим серцем сере живих людей. Та я вірю, одного дня мою душу - безкраню пустелю полиють чиїсь гіркі сльози, і вона знову зацвіте мільярдами живих вогників-квітів. А зараз же… А зараз… *******… Де ж ти, *******? Де ж ти вештаєшся, де твоя посміша, хто дає і забирає тебе всього? Коли знову заживеш насправді?