Про шось людське
Life is a miracle, но нє???
Він помирав, не було жадної надії на порятунок. Проте його кохана Любов ніяк не вірила у це, тому, з останніх зусиль, заледве стримуючи сльози, телєфонила до Віри. Так, давня подруга Віра - ось хто знав, як мо’ зарадити біді. Вона була сильно загартована духом, завжди вірила, що нема неможливого. І свято дотримувалася тих принципів навіть у часі зневіри. Віруся швидко зметикувала, шо найкраще зарадити Любові зможе Надія, та саме жила на вулиці Шпитальній і працювала в шпиталю. Надійка, яка саме сьогодні була на чергуванні у бригаді наглої фінансової помочі. Ще один телєфонний дзвоник, і Надія вже за кілько хвиль поруч банкрута робила йому фінансові ін’єкції, нашпиговувала кредитами, переливала нові рахунки та робила інші, нікому доста невідомі, операції-махінації фінансово-оздоровчого характеру.
І о диво! Вже через три банківські дні хворий здійнявся на ноги. Він швидко одужував. Потроху провадив зустрічі із кредиторами-дебіторами, податковими спекторами, митниками. Повертав ПДВ, виходив на ринок IPO, і вже незабаром сам почав інвестувати.
Ружні операції провадив наш колишній хворий, і певно жи не завше вони були доста чесні. А як же ж по гиншому провадити бізнесову-гендлярську діяльність в такій підступно-хабарницькій країні! Летіли роки, росло пузо, поверхи хати, банківський рахунок і кількість сивого волосся. Любов давно минулася і навіть не спіменалася, Віра при таких грошах і звязках втратила для нього всякий сенс, а Надія була і взагалі зайвою. Все навколо і так було надійно куплено. Із довічною гарантією від виробника.
Проте, як не дивно, одного звичайнісінького сірого будня він все таки помер. Просто таки у свому ліжку, збираючися до офісу. Щось боляче вкололо зліва у грудях, він присів на ліжко, далі ще одна пляма болю у грудях, і він впав ниць на бік, схопивши ковдру, перевернувшись і наполовину накрившись нею. Так, ніби вона могла його від чорось порятувати.
На ранок наступного дня так го і найшла покоївка. Стиснувши у руці ковдру над собою, він криво посміхався. Тілько й було видно, шо ту криву посмішку, і сині спортивні сподні на вже посинілих ногах. За своє життє він так і не бачив, як квітне сад весною, як заходить сонце над рікою вліті, як осінь малює багряну вишиванку і як пахне морозяний ранок у Карпатах взимі.
Так і минулося. І ніхто нігде вже не пригадує, як звали того богача, чи як йменувалася го корпорація. Бо він нігде нікому не поміг, не провадив спонсорської діяльності, був скупий і навіть не лишив по собі спадкоємця. Так і пішло те добро у казну, де його розібрали такі ж як він…
То хіба в грошах щестє, но нє?
