Нечитабельне. Частина 3

   Брудне сміття. Шибки вікон враз стали заляпані болотом. За ними – у гаю – видніється копиця – стіг сіна – ще недавно він був зелений, гомонів. Тепер від нього лине лише прикрий зойк. Це ж бо розбурханий розгін примчав стрімголов через каміння водоспаду, несучи тобі джерело знання. Тепер ти тямиш. Тямиш, знаєш правду і вона болить. От тепер маєш бездонні ріки часу, аби знищити оте оксамитове марево під лейбою мрії-любов-щастя.
   Постріл. Лункий тихий дзвін. Кольорове різнобарв’я розлітається – навколо метушня уламків, сегментичність поламаних шматків вкривається червоним та чорним – брудом і кров’ю. Позаду залишився пристрасний подих вітру, ніжність жінки та кохання ранкової води. Примари у тумані – прецінь єдине, що злегка видніється крізь болото на тобі. Твоя особистість, немов фільтр від порохотягу після тривалого використання. Лише тепер, добряче забруднившись, починаєш розуміти символічність ознак. Обмеженість меж твоєї опуклої сфери-душі, як на диво не допомагають детермінувати визначеність в тобі. Незважаючи на те, що є чітке усвідомлення очернення себе, бажання припинити цей процес не з’являється. І далі гегемонія абстрактної неозначеності. Нездоланність подолання сомоосквернення вражає. Це протиріччя катастрофічної передчасності витає навколо, проте неприховано проймаєшся думкою, що найкращим варіантом є бити це все, втопити у бруді алкоголю, закопати глибоко у витончену безодню під кераміку душі. Це процес падіння, як викинутий непотріб, ти падаєш так низько, що вже далі нікуди. Жодних надій на майбутнє. Занурюєшся у бруд, падаючи у височінь _-^