Нечитабельне. Частина 1

   Модифікована свідомість вже цілком геть покинула тутешній світ і у повній мірі адаптувалася у віртуальному просторі перверзій. Твої атрофовані зимою почуття вже на повну силу лоскочуться солодкими спогадами із того іншого життя – із щойноминулої вранішньої юності, із сонного дитинства, із забуття немовляти. Тож, що трапилося щойно? Катастрофа?! Переживши та переживаючи легкі злети і падіння, ти врешті-решт, одного чудового дня гупнувся об самісіньке денце чорного урвища. Так, ти зміг піднятися, підвестися, але що таке ти є зараз? У постреволюційній душі залишилася лише зґвалтована свідомість і безіменний світ. Замість безкраїх небокраїв, замість цілих непростих просторів, замість шалених гір, синьо-синього хмарчастого неба, квітучих садів та бистрої річки… Замість щастя буття… Замість цілого свого всесвіту – маєш тепер дзуськи!
   Ти не в силах із тим змиритися, рівно ж як і не в силах змінити щось із того. Постійно непокоїть непокора – серце не змирилося із шляхом долі, розум не знайшов логіки у стані речей, що склалися. І все, що залишається – це здійняти щирий лемент, кричати, кричати так голосно і довго, аби врешті-решт твій звук змусив би замовкнути тебе ж самого.
   Тому що ти її кохаєш, кохаєш свою, весну і хочеш співати їй дифірамби – у тандемі – своїй, весні, пісні. Отож, співай юначе, співай!