Хліб

Львів. Старовинне, славетне місто Лева гортає свою чергову важку сторінку істоії. Йде п’ятдесятий рік двадцятого століття. На вулиці спекотне літо, навколо бурхливе післявоєнне життя. Саме завершується черговий трудодень і втомлений пролетарський люд сновигає поміж вузьких вуличок у своїх справах: хтось шукає місцину, аби перехилити кухоль пива, перекинутися дружніми розмовами, дехто просто чимчикує додому, проте переважна більшість формує довгі черги у продуктових магазинах. Дефіцит. Все, що з’являється у продажі, миттєво розбирається спраглим покупцем. Ґалицький ринок. Самісіньке серце міста - центр його життя. Навпроти компактно розташований хлібний магазинчик. Ї не поршуючи загальних тенднцій, він цілком забитий людьми. Черга, хвостик якої тягнеться аж на вулицю. Стандртна сіра картинка із циклу кінохронік “Радянські будні”.
Несподівано, неначе з-під землі, з’являється красивий легінь. На вигляд йому двадцять сім - двадцять вісім років, проте гладенька молода шкіра на обличчі вказує, що насправді він має на років чотир - п’ять менше, аніж виглядає. По всьому видно, що за свій ще короткий вік бачив він і пережив не одну важку хвилину. Кремезної статури, широкоплечий, зростом трохи вищий середнього. На голові наче копиця сіна, хвацько вкладене волосся у вигляді модної зачіски напів бокс. Одягнений просто але охайно - вся убрань чиста і гарно пасує до молодечої статури.
Молодик встає до кінця черги, занепокоїно розглядає її від самого початку і до кінця. Так триває секунд із тридцять. Раптово він рвучко повертає голову направо, ніби когось виглядає чи шукає у натовпі, далі робить різкий крок уперід. Його обличчя вмить стає зосереджене, з’являється ледве помітна, злегка нахабна посмішка. Ще один впевнений крок, і він із легкістю прорізається поміж натовп людей, лівим плечем розштовхуючи собі шлях. Крок, ще один, наступний, ще два, знову крок… - і тільки стиха, зціпивши зуби, час від часу промовляє - “Пропустіть! Дорогу! Пропустіть!”. Продовжуючи цей процес аж до прилавку, зберігає обличчя все таким же кам’яним та незворушним,
незважаючи на галас та невдоволені вигуки за спиною, які він же ж і спричинив. Нарешті, досягнувши продавщиці, простягає їй копійки зі словами “єден білий”. Та з невдоволеним виразом обличчя бере гроші, простягає буханець свіжого білого хліба і вже займається наступним покупцем.
Тепер вже мовчки, але із тим же ж незворушним обличчям, міцно притиснувши до грудей буханець хліба, молодик проштовхується до вулиці. І вже майже, коли він опинився на самому порозі хлібного, перед ним замайорів ВЇН - високий, чорнявий мужчина в сиьому - справжній радянський міліціянт. На вигляд тридцять - тридцять п’ять років. Густі вуса, злегка вгодоване овальне обличчя. Маленькі, темні оченята, які увесь час кудись стріляють. - “Таварішь, ета ви здєсь хуліганітє?! Анука, прайдьомте са мной!” Різко хапає за ліву руку легіня і рвучко тягне його на вулицю. На диво, молодик мовчки підкорюється і йде поруч, все ще притискаючи своєю правицею хліб до грудей.
Та не пройшли вони й трьох кроків, як молодик несподівано швидко вирвав свою ліву руку від міліціянта і зі всього маху заліпив свому конвоїру хлібом по обличчю: - “А на ті, курва, нажерисі!”. Удар виявився настільки влучним та сильним, що міліціянт одразу впав, а на його обличчі тоненькою цівочкою шидко потекла кров. Поруч із обличчям непритомного правоохоронця лежав хліб. А легінь підтюпцем відбіг від місця пригоди, звернув повз церкву святого Андрія направо, далі зтишив хід і розчинився поміж юрбою та старовинними будинками славного міста Лева.