Бідолашна щаслива Мілінда

Бідолашна щаслива Мілінда. Їй було байдуже. І холодно. Практично арктична погода. Неймовірно виє вітер. І б’є. Прямо в обличчя. Пронизує груди. Крижаним вогнем пропікає нирки. Дує по спині. Тільки руки гарячі (ото дивина - і чого це вона не мерзне в руки?). А серце палає. Як і душа. Світяться полум’ям. Просто таки палають. Ніби нічого і не сталося. Реґенерували таки. І далі немов випромінюють. Теплу любов. Ні, навіть палку любов! Лунає психоделічна музика. Сіра байдужість. Це звук із чорних закутків її еґо. Зрадила! Зрадила того, кого так щиро любить! Зрадила істину! Не витримала випробування. Проміняла на ніщо - на пустоту. Безбарвну байдужу сірість і одноманіття. А в житті все не так. В ньому красивими є лише чорно-білі фото. Справжнє життя - кольорове. І зрадила кого - найкращого товариша і порадника. Він ніщо не просить навзаєм. Лише любить Мілінду. Такою, як вона є. Саме у цю мить. Саме за це. І так щосекунди. І так назвжди. Завтра знову Неділя. Так, Неділя. І вона спробує ще раз. Вже вкотре! Ще один раз поговорить. Сробує зрозуміти, залишитися. І так щонеділі. Проте, на щастя, не на завжи. Лише до кінця життя. Ах, як би можна було б швидше! Але таке життя. Бідолашна щаслива Мілінда.