Антонатина знову як завжди, сиділа у вікні. За ним на вулиці сяяла весна – там швидкий темп життя нагадував німе кіно. Купки людей та машин сновигали вліво-вправо, переходили дорогу, поспішали у своїх справах, скупчувалися і розбігалися далі. Кімната була міцно пронизана якоюсь казковою чудернацькою музикою – такою солодкою-солодкою. Вона мала мелодію, що не завершується, із акустичною гітарою, глуховатим барабаном, десь у фоні із фортеп’яно, трохи скрипок і безліч інших фантастичних інструментів та звуків… Цей трек можна було б слухати вічно…
   А Антонатина сиділа на підвіконнику і тихенько плакала. Саме не ридала, а тихенько плакала, Не схлипуючи. Просто із болю в серці по щоках котилися кришталеві сльозинки. Обличчя залишалося спокійним, невимушеним, начебто злегка посміхалося. І здалека зовсім не було помітно, що вона плаче. Про це знала тільки вона і вікно, яке намов на сонці відзеркалювало її. Її душу, серце і тіло. За якихось кілька хвиль, може із пів години, вона встане і піде геть. Проте цей біль у шклі залишиться, він продовжуватиме плакати. Плакати довго, до віку. Бо цей біль, ця туга і журба – її, вони тут на всеньке життя. Бо це – незавжди.
   Почав падати дощ. Рясні кількахвилинні опади, і знову сонце. На горизонті замайоріла веселка. Проте, саме сьогодні вона була неабияка. Взагалі кажучи, веселка завжди неабияка річ, вона неймовірно красива кожен раз. Та саме сьогодні, саме цього разу вона була особливо особлива. Особливо неймовірно незвичайна. Вона була чорно-біла. Зверху шостий колір був чорний, а знизу нульовий – чисто білий. Посередині – відтінки сірого. Таке треба було бачити – синє-синє глибоке небо, білі пухнасті літаючі хмаринки і чорно-біла веселка через половну горизонту…
   День тягнувся дуже поволі. Було чутно кожну хвилину, кожну секунду, вони чітко крокували одна за одною, лишаючи по собі слід – все нові і нові думки. Вони миттєво закарбовувалися у пам’ять.
   Ввечері Антонатина залізла на дах. Сидячи поруч комена, підібрала коліна і обійняла їх руками. Коліно відчуло дотик гарячої філіжанки кави, яка була в руці. В голові все ще звучала ця неймовірна вранішня мелодія. Погляд угору і відсутність зображення. Антонатина й досі сама не розуміла, як і чого вона сюди потрапила. Чому взяла із собою каву, яку пила дуже зрідка. І чому кава була із згущиком. Не знала вона і як злізти звідсіля, проте про це зараз думати не бажала. Вона взагалі не бажала думати про що небуть наразі. Незнання, як жити далі. Відтепер так буде щоночі. І вона їх рахуватиме. Рахуватиме свої ночі.
   Коли я якось, як завжди, двічі на день, зранку і ввечері, проходив повз те помешкання саме вже вночі, відразу зауважив її тінь наверху. Вона була вже мертва. Сиділа із кавою, обійнявши ноги. Підборіддя на колінах, поруч доторкається філіжанка вже холодної кави. Власне такої, як я люблю, відразу промайнуло у думках. В очах Антонатини не було життя, не було бажання, якоїсь мети чи мрії. Завтра зранку вона знову сидітиме у вікні й дивитиметься на той бурхливий світ, а пізно ввечері світ буде дивитися на неї на даху згори. Та наразі вона лише сиділа і рахувала свої ночі. Одна.