Модифікована свідомість вже цілком геть покинула тутешній світ і у повній мірі адаптувалася у віртуальному просторі перверзій. Твої атрофовані зимою почуття вже на повну силу лоскочуться солодкими спогадами із того іншого життя – із щойноминулої вранішньої юності, із сонного дитинства, із забуття немовляти. Тож, що трапилося щойно? Катастрофа?! Переживши та переживаючи легкі злети і падіння, ти врешті-решт, одного чудового дня гупнувся об самісіньке денце чорного урвища. Так, ти зміг піднятися, підвестися, але що таке ти є зараз? У постреволюційній душі залишилася лише зґвалтована свідомість і безіменний світ. Замість безкраїх небокраїв, замість цілих непростих просторів, замість шалених гір, синьо-синього хмарчастого неба, квітучих садів та бистрої річки… Замість щастя буття… Замість цілого свого всесвіту – маєш тепер дзуськи!
   Ти не в силах із тим змиритися, рівно ж як і не в силах змінити щось із того. Постійно непокоїть непокора – серце не змирилося із шляхом долі, розум не знайшов логіки у стані речей, що склалися. І все, що залишається – це здійняти щирий лемент, кричати, кричати так голосно і довго, аби врешті-решт твій звук змусив би замовкнути тебе ж самого.
   Тому що ти її кохаєш, кохаєш свою, весну і хочеш співати їй дифірамби – у тандемі – своїй, весні, пісні. Отож, співай юначе, співай!

   Ясність помислів тепер не піддається жодним сумнівам. Вичавлені багнетом нескорені страждання додають гостроту відчуттів. А розпечене в печі твоє еґо свідомо сполучає та краде у себе ж усі ці природні речі. Цілий калейдоскоп подій миттю проноситься у голові, немов мерехтіння хмар при спогляданні пришвидшено зафільмованого неба. Штучність виміру, у якому ти наразі мешкаєш, не може визначити жодне знаряддя-приладдя, жодне показникове мірило. І скільки б ти не ладнав це устаткування, аморфна інертність цього виміру все одно залишиться на п’єдесталі перемоги. Персоніфікована перемога над тобою. І тоді твоя веселка, твоя окрилена мрія остаточно втрачає сенс. Далі суміш почуттів, їх незграбність, що виражаються у жорстокості буття. Тебе опановує байдужість, елементарна лють від безсилля, неосяжна принциповість та невластиві розчулення – якийсь ґротеск емоцій та відчуттів.
   Перманентне перебування у невідомій профанацій, атрофація дійсності, вишукані абсервенції, які легітимізувались у свідомості – ось у такому фільварку із прострацій розміщується твій детермінізм і абстрактний абсолют. Домінантною ознакою стає апатія до всього менш-більш живого. Вже ж так давно минувся весняний сніг на цвіті дерев. І ти замикаєшся в собі…

   Брудне сміття. Шибки вікон враз стали заляпані болотом. За ними – у гаю – видніється копиця – стіг сіна – ще недавно він був зелений, гомонів. Тепер від нього лине лише прикрий зойк. Це ж бо розбурханий розгін примчав стрімголов через каміння водоспаду, несучи тобі джерело знання. Тепер ти тямиш. Тямиш, знаєш правду і вона болить. От тепер маєш бездонні ріки часу, аби знищити оте оксамитове марево під лейбою мрії-любов-щастя.
   Постріл. Лункий тихий дзвін. Кольорове різнобарв’я розлітається – навколо метушня уламків, сегментичність поламаних шматків вкривається червоним та чорним – брудом і кров’ю. Позаду залишився пристрасний подих вітру, ніжність жінки та кохання ранкової води. Примари у тумані – прецінь єдине, що злегка видніється крізь болото на тобі. Твоя особистість, немов фільтр від порохотягу після тривалого використання. Лише тепер, добряче забруднившись, починаєш розуміти символічність ознак. Обмеженість меж твоєї опуклої сфери-душі, як на диво не допомагають детермінувати визначеність в тобі. Незважаючи на те, що є чітке усвідомлення очернення себе, бажання припинити цей процес не з’являється. І далі гегемонія абстрактної неозначеності. Нездоланність подолання сомоосквернення вражає. Це протиріччя катастрофічної передчасності витає навколо, проте неприховано проймаєшся думкою, що найкращим варіантом є бити це все, втопити у бруді алкоголю, закопати глибоко у витончену безодню під кераміку душі. Це процес падіння, як викинутий непотріб, ти падаєш так низько, що вже далі нікуди. Жодних надій на майбутнє. Занурюєшся у бруд, падаючи у височінь _-^

   Динамічна непередбачуваність навколишнього середовища відбилася ретушуванням поверхні. Ззовні все стало білим. Проте трансформація усього свого єства стала незворотня – як вперед, так і назад. Отож, очікуючи вічність повз призму свят відбувалося здійснення дійсності. Навколо миготіли латентні аплікації, відбувався неминучий рух, поверх мене світячись промінчиками сновигали завуальовані думки та помисли, а всередині – побудова нового серпантину. Глобалізація, побудова синдикату. Розкішна симпліфікація світобачення. Зміна зміни – прийшли манірність, нарцисизм, банальність, затверділість образів. Цілий комплекс для перетворення творіння. Кореляції піддалося навіть вміння корегувати себе у середовищі собі подібних. Життя стало фікцією.
   Спричинення невідомих чинників призводить до зайняття себе непотрібними заняттями. Лінь крутиться поруч. Дає ексклюзивний спосіб споглядання твого сходження на вершину зверхності. Там, звісно, світить світло, проте не світле. Воно просвічує летальну своєю фатальність ультраверсію: коли маєш все, і не маєш нічого, затверджуєшся у твердженні, що ти проґавив переможну можливість стати щасливим. Все це стає нестерпно стерпіти. Проте ти існуєш, керуєш без керунку, навіть інколи трохи живеш

   Курррва! Вона прийшла! Знову принесла концепцію живої водиці всім і вся. І я б прочитав їй молитви, які вона ще не знала, проте вона не зачепила мене, позаяк у чужій стороні відсутня взаємодія. Повертайся. Повертайся туди, де панує ментальна пристрасть митців до мистецтва, крамарів до ґендлярства, політиків до брехні, блюзнірів до підлабузництва, інженерів до машин, господарів до землі, здорових до живих. Збери валізу і повертайся, юначе!..

Говорили про шузи. В мене наразі скечери. То що ви носите і на скільки це для вас важливо?
—
We were discussing shoes. Now I’m on skechers. What did you put on and how importand is it for you?