Тверезий, але все ще п’яний. Когось/чогось бракне. Терпіти не можу себе такого. Але водночас, як це приємно!

П’яний, але все ще тверезий. Тяпниця триває, приємного всім вечора (чи то пак ночі!)

- А Юнікс - це ДОС для Лінукс?

з.і. п’янці - бути!
з.і.і. Вночі подивився фільм “Залізна сотня” - класний фільм про трагічні події оперіції “Вісла” і героїчну боротьбу УПА. Хто ще не бачив - рекомендую.

Д’артаньян терміново вирушив верхи із Парижу по кольє, але в передмісті його коня спалили араби.

Вирішив встановити собі правила.

правило 1. Геть усі правила.
правило 2. Якщо щось робити не випадає (заборонено, совість мучить,
ліньки, етс.), то цього не робити. Але в принципі, якщо вже дуже хо,
то застосувати правило 1.

Нуль і нескінченність - рівнопотужні та протилежні.

   Постмодерні абстракціоністи. Чув таке? Знаєш, хто це? Це фанатики. Так, фанатики кремнію
і електронних імпульсів. Люди, цо абстрагують ці цілком фізичні поняття до двох цифр. 0 і 1.
(Так, цифри також абстракція!). І взагалі, до двох протилежностей: правда і брехня, чорне та
біле, подряпина та гладкість, і при цьому чітко розуміють, що таке одна третя правда (0.3true).
Це чисті серцем і помислами люди, послідовники давніх греків - ідеалісти, для яких істина
понад усе. Вони не пливуть за течією. Це дослідники і першовідкривачі, вони перетворюють думки
у реальність, відображають мрію візуально.
   Зазвичай це патлаті або гладко виголені на голові, сильно ощетинені особи із характерними
червоними очима або замріяним поглядом, спрямованим у неосяжну даль (в загальному - хлопчаки чи
дядьки від 15 до 60 років, надають перевагу пиву перед іншими продуктами), які всередині назавжди
трохи діти. Їм притаманна дитяча цікавість і вміння ціле життя бавитися. Так, це серйозна забавка
на ціле життя, мета якої - побудова життя. Все нових та нових, кращих, гарніших, швидших за попередні
алгоритмів, які живуть і функціонують поруч, разом із тобою. А ще це шалені гроші. Гроші, які не
мають першочергового значення, якщо ти справжній постмодернабстракт. Гроші, на перший погляд, за ніщо.
Це як бульбашка з мила, як повітряні замки - ще мить - і вже нема. Зникли, не залишили й сліду.
   Проте це їх талант і праця. Переважно дуже нелегка праця. Винагорода за вміння маніпулювати
абстракцією. За можливість відобразити будь-які реалії життя у будь-якій формі. Виокремити потрібні
властивості від зайвих чи несуттєвих. Здійснити інтроспекцію вже створених. Надати їй поліморфних
властивостей чи побудувати ланцюжок функціональних залежностей. Вміти пов’язати абсолютно різні за
природою абстракції певними аспектами. Створити для абстрактних реалій її породжуючу та продовжуючу
реалію (батьків та дітей), пов’язати їх стосунками, діями, протидіями, зобов’язаннями, тощо. Можна
створити абстракцію і в ту ж мить абстрагувати її ззовні та всередині, чи, врешті решт, створити
абстракцію, яка вміє породжувати сама інші абстрактні реалії, генеруючи при цьому всі щойно вище
перелічені явища для них. І найкумедніше, що від цього всього постмодернабстракти дістають задоволення,
отримують зарплату, а їхніми віртуалізованими абстрактними реаліями користується переважна решта людей
(тут автор виключає із розгляду просто випадкових осіб, які освоїли методику, проте не знають сутності
та природи явища постмодерного абстракціонізму. Такі люди переважно мають за першоджерело свого
існування гроші, славу чи владу і не можуть претендувати на звання заслуженого митця доби постмодерного
абстракціонізму та всіх пов’язаних із цим званням пільг і привілей (в хорошому значенні цих слів)).
Більше того, абстрактні реалії щораз більше поширюються по цілій планеті. Це вже стає схоже не на
фанатизм, а на добре сплановану, довготривалу тенденційну акцію, яка затягує до своїх лав щораз нових
та нових учасників.
   І, нарешті, щоб вже зовсім добити до “ручки” наполегливого читача, який дочитав аж
до цього місця, зазначу такий важливий факт: Всі вищезгадані абстрактні маніпуляції із абстрактними
реаліями є можливими лише завдяки тому, що на початку свого розвитку засновникам постмодерного
абстракціонізму вдалося дискретизувани нескінченність. Тобто вдалося відобразити детермінованою
абстракцією наперед незнану величину, яка оточує нас навколо і існує, незважаючи на те, що ми не
можемо визначити її чи, тим більше, використати у повсякденному житті. Все лише тому, що це нескінченні
величини. Мабуть однією із відмінностей між людьми і їх Творцем якраз і є невміння маніпулювати
нескінченністю “чесно”, тобто не абстраговувати нескінченне до детермінованих величин. Проте для
земного життя цього цілком достатньо.
   Тут важливішим є сама абстракція і її застосування для певних реалій чи інших абстракцій.
І якщо ти вмієш створювати сякі-такі абстракції, то спинись на мить і подумай: ти прагнеш досягти
ними високого, духовного і істини, чи ти просто випадково оволодів технікою їх створення, а насправді
маєш інші, брудні цілі у житті?

                             © Миколай Вакула

Мій оффлайн можна глянути тут:
[01]   [02]   [03]   [04]   [05]   [06]   [07]   [08]   [09]   [10]
[11]   [12]   [13]   [14]   [15]   [16]   [17]   [18]   [19]   [20]
[21]   [22]   [23]   [24]   [25]   [26]   [27]   [28]   [29]   [30]
[31]   [32]   [33]   [34]   [35]   [36]   [37]   [38]   [39]   [40]
[41]   [42]   [43]   [44]   [45]   [46]   [47]   [48]   [49]
Текст додам ввечері.

   Супер-бупер-мега-гіга великий і дорогий маркет “Арсен”. Три кумпля із кумплихами закуповуються на вікенд:
   – Сала – багато, м’яса – багато, сосиски масливські – багато, консерви – три, сир – а слайс, салати – багато, хліба – багато, солодкого – багато, овочів/фруктів - теж багато, коротше, усього – багато, і ще чай – упаківка.
   - Горілки пить не будемо.
   - Так куме, не будемо… Слухай, а може трішки?
   - Ні!
   - А може хоч крапельку?
   - Ну, хіба що краплину, небагато.
   - Так, трохи. Відерце.
   - Так, два.
   - А ще пиво, пиво і вино для наших найменших.
   Каса. Прощання із творчістю Лесі Українки, чергове перечитування нарису історії Михайла Грушевського. Виходять із рюкзаком спиртного і їдла. Заправка. Знову чергове прощання із класикою. Незабутній Тарас Шевченко канув у лету. Дорога. Ще дорога. Миколаїв. Обабіч виготовлення твердих хмар – цементний завод дихає. Дрогобич. Дрогобицький нафтопереробний. Ну дуже неприємний запах – шанель ховається. Зате світиться, як Лас-Вегас. Борислав. Східниця. Бездоріжжя. Аж нарешті справжні гори! Позакладло вуха. Круті підйоми, знову бездоріжжя. І небувалого кольору небо. Палає незліченною кількістю світил – гірлянди яскраво-білого вогню.
   Нарешті на місці. Холодне, свіже, криштально-чисте гірське повітря вдаряє по мізках. Запаморочення. Радісні обійми господарів, посмішки гостей. Вечеря. Випили. Довга філософська розмова. Спати. Всім містя на вистачає. Я по спартанськи, на підлозі, правда у спальнику. Ранок. Морозяний ранок. Іній, кришталева річка, полонина, оточена горами, незаймана природа та купа-купезна лише хорошого, позитивного навколо і всередині мене. Відчуття простору, свободи і неймовірного задоволення. Вечір на вершині гори. Ватра. Шашлик і до шашлика. Довгі, веселі, часом філософські розмови. Знову неймовірна краса. Душа і тіло реабілітуються. Здоров’я повертається, наповнююся енергією. Хата. Втомлений і щасливий. Спати, знову по спартанськи. І це, власне, те, що треба.
   Далі ще один прекрасний день, знову гори, ліс, джерело із нафтусею. Сніданок, обід, вечеря, пити, пити, пити, філософські бесіди. Прекрасний настрій і погода. З жалем у серці збираюся додому. Вже зтемніло. Бездоріжжя, крута гіська дорога і страшенний туман. Плентаємося якихось десять кими за годину, бо видно трохи далі за капот. Враз майже перед автомобілем з туману виникла лисиця. Здоровезна руда бестія – це я вперше так зблизька побачив любительку колобків. Тішуся. Знову Східниця, Борислав, Дрогобич, Миколаїв, нарешті Львів. Все ще хмільний і страшенно задоволений, лізу до ванни.
   Ще раз усвідомлюю, що краше за гори можуть бути лише гори. Beautiful Карпати.

з.і. А текіла – це намарно зіпсований кактус. Тьху. Більше її намагатимусь не вживати. Найогидніший самогон – коньяк, порівняно з текілою.

Вже зовсім скоро виспиртуюся і профотозвітую про свій оффлайн. А поки що - пів доби здорового сну!

Я йому і альбом, і фломастери, а він далі - “Тато х@й! Тато х@й!”

   Я сьогодні опинився оффлайн. Ну просто таки повністю в оффлайн. Один вечір із
мого життя без комунікації. Ночую не в себе, в хаті ані інтернету, ані компютера.
Мобільник розрядився вщент. Є правда телефон, але дзвонити до когось зовсім не
хочу. Не той настрій. Ще є мій старенький (ха, модель дворічної давності!)
Palm Zire 71, але знову ж таки, без мобільного GPRS він оффлайн. Сиджу нуджуся.
Вечір довгий. Так, можна щось почитати. Книги є. І на пальмі, і “живі”. Безперечно,
цікаво. Але, повторююся, якийсь не той настрій. І жодного інтерактиву. Нема чужої
думки, діалогу. Навколо лише ти і лише витвори твого розуму, твоєї уяви. І це вже
залежність. Наркоманія для нової хай-тек генерації. Сьогодні мені бракне зв’язку,
інформації, здатності прочитати чиїсь думки, що щойно народилися. В цьому
віртуалізованому спілкуванні нема сценарію. Кожна нова хвилина - нова точка
біфуркації, і собі навіть близько не уявляєш, яке продовження тебе чекає. Так,
це справді захоплює і узалежнює, і коли довго поруч нема трафіку, почуваєшся
страшенно зле. Це вибиває із колії. Просто вбиває. Вбиває твій процес життєдіяльності.
   Проте насправді важливим є життя. У всіх його проявах. У цій первинній абстракції,
яку ми називаємо “моє життя”. Незалежно від того, яке воно конкретно в тебе саме у цю мить.
Бути щасливим - це любити. (Знову абстракція!) І якщо ти почуваєшся щасливим, то ти в
онлайн у цьому житті. Глянь на мить назад, ти щасливий від того, чим  займєшся, як
живеш? Сподіваюся, ти не оффлайн.

                             &#169 Миколай Вакула