Бідолашна щаслива Мілінда. Їй було байдуже. І холодно. Практично арктична погода.
Неймовірно виє вітер. І б’є. Прямо в обличчя. Пронизує груди. Крижаним вогнем пропікає нирки.
Дує по спині. Тільки руки гарячі (ото дивина - і чого це вона не мерзне в руки?). А серце
палає. Як і душа. Світяться полум’ям. Просто таки палають. Ніби нічого і не сталося.
Реґенерували таки. І далі немов випромінюють. Теплу любов. Ні, навіть палку любов!
Лунає психоделічна музика. Сіра байдужість. Це звук із чорних закутків її еґо. Зрадила!
Зрадила того, кого так щиро любить! Зрадила істину! Не витримала випробування. Проміняла
на ніщо - на пустоту. Безбарвну байдужу сірість і одноманіття. А в житті все не так. В ньому
красивими є лише чорно-білі фото. Справжнє життя - кольорове. І зрадила кого - найкращого
товариша і порадника. Він ніщо не просить навзаєм. Лише любить Мілінду. Такою, як вона є.
Саме у цю мить. Саме за це. І так щосекунди. І так назвжди. Завтра знову Неділя. Так, Неділя.
І вона спробує ще раз. Вже вкотре! Ще один раз поговорить. Сробує зрозуміти, залишитися. І так
щонеділі. Проте, на щастя, не на завжи. Лише до кінця життя. Ах, як би можна було б швидше!
Але таке життя. Бідолашна щаслива Мілінда.

                             &#169 Миколай Вакула

Катасрофічно бракне usb портів і різеток. Видно, пора упґрейдитися.

Незважаючи на песимістичні заяви екс-мера, маю ексклюзивну нагоду привітати себе
з початком опалювального сезону! Що із задоволенням роблю на свої ж численні прохання.

Плоскоступість тут:

Чоловік підійшов до меморіуму
і прочитав на ньому власне ім’я:
вічна слава героям,
що полягли за незалежність Вітчизни.
Йому приємно і боляче.
Під одною сорочкою Колима і Ташкент.
Та мешканці міста зігнорували його:
хто повірить цій байці?
Якщо ти й живий - тим гірше для тебе:
вшановуємо тільки мертвих.
Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:
“Пред’явника вважати за мерця”.

                   &#169 Василь Стус.

Бл@, бл@, бл@, який маленький львівський жж - ну прямо якесь зачухане село.
Ще одне підтвердження теорії, що всі знайомі з усіма через чотирьох будь-яких своїх знайомих.
Але в будь-якому випадку приємно бачити знайомі user-пики! Френдимося!

з.і. А в мене сьогодні вихідний - іду до осені!

   В принципі я не палкий шанувальник футболу, і за своє свідоме життя вперше на матчі карпат. Отож, піддався загальним тенденціям вдруге і не пошкодував!!! Почалося все з ідеї на роботі провести культпрогулянку на футбол. Знайшлися охочі, організатори, організували і саму некультурну програму. (Ну пиячили ми перед матчем - ну зовсім трохи!) Настрій відмінний! Людей - дуууже багацько як для фузбалю у Львові (Про це писав комрад ).
   Далі - купа усіляких поліцейських кордонів - мене, як завше, єдиного з усіх обшукали і перевірили, причому двічі!!! (Ну я ж викликаю в людей довіру, мені он навіть місцем в трамваї поступаються!) Але, як завше, нічого не знайшли. І нарешті - стадіон, купа фенів і просто п’яних пик та симпатичні личка (комплюмент дівкам!!!) - настрій шалений, щось схоже я відчував у розпалі помаранчевої революції; Десь на 25 хвилині стадіон раптово (читай після незарахованого чистого голу!) виявив, що суддя з Одеси є нетрадиційної орієнтації - про шо негайно і голосно йому й сповістив та не соромився нагадувати час від часу до самого закінчення боталії. Були ще хвилі (людські), прапори (різні, і зелено-білі, і помаранчеві), вкидання пляшок (пивних), п’яні, дуже п’яні
й голубі лицарі з кашкетами на голові (каски вони чомусь тримали в руках ), які їх заспокоювали, інші цікаві вигуки про суддю, гравців шахтаря і афрошахтарів з москалями, фк карпати, etc. Але головне гра! Під кінець першого тайму і увесь другий львівяни класно контратакували і мали значно більше гольових моментів аніж супротивники, хоча гра велася в основному на половині Карпат. Нарешті наші забили і ініціатива перейшла на деякий час до господарів. Була можливість і подвоїти рахунок.
   Проте останні 10-15 хв суддя (який неймовірно затягував час) і шахтарі намагалися відробити свої гроші і Карпатам було не солодко. Але вистояли, молодці і тепер я хочу на 1/4 фіналу! Сьогоднішня вечірня фейєрія - аля хфутбольна баталія була неймовірно супер і я щасливо пяний вдома! Всім, хто був поруч - дяка! Ну і хвотозвіт (1 325 k) - перепрошую за якість - знімав ґаджетом.

Е флеґ:






Фени:




Комрати:








Ще комрати:


Ґоінґ хоум:

з.і. 1:0

До нас на кантору прихали американи - ті, що брати по розуму. А тиждень тому зявився
новий чувак - вроді якийсь помічник когось по чомусь. От він і перебуває в процесі освоєння.
Далі історія ведется від імені тов. А. - безпосереднього свідка нижченаписаного:

   Іду я по коридору, попереду мене іде один з американів. Раптово відкриваються
двері і звідти виходить той новий чувак. Американ, як підірваний, підбігає до нього, клеїть щиру
посмінку аля “32норма”, і простягає новенькому руку:
А: - Пітер!
Н: (після короткої паузи) - Нє!
Обидвоє на мить так і застигли в рукостисканні.

Бачили б ви, що з того виросло…

   Оце був у Брюховичах - враження двоякі: з одного боку гарна погода, осінь, ліс, хороші друзі, одним словом чудово провів час і отримав купу позитиву та масу задоволення. Але: Озеро мабуть прихватизували, бо довкола симпатичний двометровий паркан і жодної душі
всередині (може це тепер платний пляж і просто не сезон?). Навколо тіснятся один до одного скромні, завуальовані фешенебельні бази відпочинку та хатинки теж скромних високопосадових курупціонерів і інших чесних добродіїв із незмінними симпатичними двометровими парканми. А хочется на природу, до лісу. Довелося лізти через чиюсь чергову, знову скромну ділянку, яка ще перебувала у стадії будівнитва і (о диво!!!) не була огороджена. Нарешті ліс і (о диво #2!!!)
там купа людей - кричать маленькі діть, гавкають собаки, з авт гучно лунає якась попса. Така собі монголо-татарська навала дуристів, які “культурна атдихают” - себто купа сміття, пляшки, навколо галас.
   Ще один аспект - це славнозвісні Брюховицькі чебуреки - старезна брудна харчевня доби радянського постіндустріалізму (по віку заснування видається, що засновником її основного статутного капіталу був тов. Хрущов, - батько разповідав про функціонування оної в його студентські роки, і вже тоді
вона була не нова), з такими ж типовими продавцями (за менталітетом і виглядом) і доооовжелезною чергою за черебяками (ми відстояли годину-десять). Крім того, із сервісних послуг пропонується умивальник на вулиці без мила і паперу/сушки. Видається, що це єдине Брюховицьке місце, якого не торкнувся технічний прогрес. Можливо, це й на добре - для історії. Крім того, і чебуреки були не з останніх.

Марево знання про незнання – примарність.
   А знаєш, що таке щастя? Я - ні. Проте я його прагну - прагну того, чого не знаю.
І як знайти, коли не знаєш, що шукаєш. Проте незважаючи на повний абсурд ситуації,
я все ж шукаю.
   А чи ти щасливий? - А чи я щасливий?!! - … – не знаю. Інколи
вчувається, що так, інколи ні. Насправді людині треба так мало, якусь краплинку
чогось справжнього і хорошого з цього світу, аби відчути себе щасливим тут і зараз.
Саме в цю мить. А як інколи до болю в серці хочеться просто бути комусь потрібним.
До болю в серці…
   І чому так важко бути добрим, проте легко, коли ти пихатий,
намагаєшся бути першим за будь яку ціну і йдеш до вершини неправди? Хоча спуститися
з цієї вершини неушкодженим, з поглядом, яким можна зазирнути комусь у вічі не
боячись, що тобі плюнуть в обличчя – не вдається нікому. Нажаль, наразі це для
багатьох просто деталі.
   Навіщо я це пишу і звідки беруться оці думки? Чому мені це
подобається і моє самопочуття покращується? Якась незрозуміла невидима сила з
неймовірною легкістю і вправністю перетворює мої думки на оці стрічки слів.
І стає вже зовсім незрозумілим - добре це чи ні. Можливо, це чийсь злий жарт?
   Чому я так погано володію рідною мовою і так її
люблю - чому? - Чому інколи швидше підбираєш іноземне слово замість
свого - милозвучного, найкращого у цілім світі, того, якому вчила тебе мати,
яким написана твоя улюблена література…
   Інколи душа і серце рвуться на маленькі шматки - тоді вони
летять у безмежну глибочінь, де немає нічого світлого і теплого. Але кожен раз
ці дві таємничі субстанції регенерують - і тоді я знову відчуваю душу і серце.
Тоді всередині мене панує спокій і тиша, немов на океанських глибинах. Ідилія.
Все стає виваженим. Чому?
   Чого я так люблю природу і свій рідний край і водночас не
готовий за нього померти, а натомість вношу свою лепту в технологічний прогрес?
Аби якнайшвидше добити все живе, створити інший вимір штучного і нелюдського.
Адже все противне природі – це наша смерть - смерть самогубством, тиха і
повільна - яку усвідомлюєш, але нічого не хочеш чи не можеш вдіяти - уподібнюєшся
до людини із залежністю - наркоман.
   Чому так важко жити саме так, як потрібно жити? І чому наразі
запитань набагато більше аніж відповідей? Сподіваюсь, що я згодом відшукаю ці ВІДПОВІДІ,
відшукаю. Тільки б не схибити, не зірватися, не впасти так, щоб потім неможливо було
підвестися. Тільки б витримати і дійти…
   А знаєш, що таке щастя? Я - ні. Проте я його прагну - …

                             © Миколай Вакула

- Хан! В країні є нестача славетних героїв. У мене дві кандідатури.
- Хто?
- Та ми з тобою. Я назвуся Робін-Гу-у-удом, а ти Джельсоміно: будем жити на болоті - я вже все прикинув.
- Яка Джельсоміна! Яке болото! Та пішов ти на х@й!
- Шо?…

        © Executor Gang